В історичних джерелах Мокра Калигірка згадується на початку XVIII ст., тоді як належала панам Любомирським. Поселення виникло від втікачів-кріпаків, коли дана територія належала до Брацлавського воєводства. Після завершення визвольної війни Богдана Хмельницького, в епоху Руїни, ця територія, хоч і належала польським магнатам, проте контролювалася військом запорізьким і Московією, згідно з угодою «Вічного миру». Коли ж Портою (Туреччиною) було тимчасово захоплено степову частину України, з’явилася необхідність виставити прикордонні пости, що називалися калавурами/калаурками.
Походження назви села в документах не знайдено. За переказами старожилів, назва поселення могла піти з 1674 p., коли московські війська і лівобережні козаки, що здійснювали похід проти турецького війська, встановили контроль над десятьма правобережними полками. З історичних джерел відомо, що в селищі стояв великий колавур (від тюркськ. «караул», тобто пост), а в сусідньому — малий, звідси й назва сіл «Большая Калавурия» (Мокра Калигірка) та «Малая Калавурия» (Суха Калигірка) з поступовою зміною на Калигірку. Частина жителів до сьогодні називає своє село Великою Калигіркою.
Є припущення, що коригування у назвах Мокрої Калаурки та сусідньої Сухої Калаурки на, відповідно, Мокру/Суху Калигірку відбулося після переходу земель цієї місцевості у 1860-ті роки у володіння офіцера грецького походження Бернардакі: обидва селища розташовані на зручних і красивих підвищеннях-гірках (грец. κάλλος «гарний» та Όρος «гора») і внаслідок співзвуччя обох назв.
Межа прикордонних постів пролягала уздовж вододілу річки Велика Вись, за якою починався степ з назвою «Дике поле» . Крім представлених до охорони кордону козаків, пости, у разі необхідності, поповнювалися новобранцями з поселення. Найближчим пунктом прийому сигналів було нинішня Сигнаївка. Сигнали постові передавали, запалюючи смоляні бочки на сторожових вежах або вершниками.
Після падіння Порти сторожові пости втратили значення і поселення набуло назви Калигірка.
У 1760 році зведена дерев’яна Покровська церква, якій належало 36 десятин землі.
1793 року, після загарбання правобережних земель Російською імперією, містечко перейшло до поміщиків Лопухіних. 1804 року тут налічувалося 512 кріпосних лише чоловічої статі.
Виникнення промислових підприємств, розгортання торгівлі, особливо хлібної, сприяло припливу населення до містечка. Якщо перед реформою 1861 року тут було 226 дворів і мешкало 1164 жителі, то на початку XX ст.— 539 дворів і 3263 осіб населення.
У 1860-х роках відставний майор Адріан Федорович Лопухін продав свій маєток, що включав Мокру Калигірку разом з іншими навколишніми землями та населеними пунктами, поручику Дмитру Єгоровичу Бенардакі.
У 1847 в Мокрій Калигірці проживало 395 євреїв, в 1897 — 1 677 евреїв (54 %), в 1923—156 євреїв, в 1939—115 євреїв .
Основні заняття єврейського населення Мокра Калигірка в 19 — поч. 20 ст. — ремесла і торгівля. У 1896 році діяла єврейська богадільня. У 1914 євреям належали аптека, булочна і 52 лавки (в тому числі 13 мануфактурних, 2 бакалійні).
Більшовики захопили владу у містечку в січні 1918 року. Але вже в березні 1918 року його зайняли австрійські та німецькі війська.
Восени 1919 року містечко захопили денікінці. Землю, худобу, інвентар повертали поміщикам, грабували населення. На початку 1920 року в Мокру Калигірку вступають більшовицькі банди, встановлюється радянська окупація, проте опір червоним триває до середини 1920-х років.
31 січня 1920 року у Мокрій Калигірці під час Зимового походу зупинявся на годинний відпочинок Кінний полк Чорних Запорожців Армії УНР.
